І знову мені сумно. Але не так як завжди. Час йде, його все менше і менше...
Заява на звільнення підписане, документи майже зібрав. Залишилось тільки чекати.
Ще з дитинства, я не мав особої любові до Росії, до росіян, але я знайшов людей, з якими мені дуже добре. Вони, та компанія, про яку я завжди мріяв. Ніколи не думав про переїзд до Росії, навіть і думки не гадав що колись зберуся на пмж до неї. Наскільки правильно покидати свій дім, родину, Україну? Що в цьому житі важливіше? Я почуваю себе покидьком та зрадников покидючи все це. Краще життя? Це я міг знайти і в Україні. Але що важливіше, чудова робота в чужому місті, або невідомо робота не просто в чужому місті, а і у чужій країні, но з людьми, які підримають мене у будь який час? Я впевнений що вони не відвернуться від мене, будь що. Вони вже це довели.
Почалося з простої інтернет гри, мі вже в неї не граємо, але ми залишились друзями. Ми були знайомі лише десь півроку, і тільки по інтернету, але вони запропонували мені приїхати до них на новий рік. І я погодився, я не знав що мене чекає, та хто чекає. У поїзді я познайомився з однію дівчиною, та розповівши їй про мою поїздку, вона була в шоці, як можно їхати в чужу країну, до людей яких майже не знаєшь. Я і сам був в шоці що погодився на це, але я був впевнений, що все буде добре. Я не брав квиток за зворотню поїздку, щоб в разі чого, міг поїхати додому у будь який час, я сховав другий телефон на варіант якщо мене пограбують, або ще чогось. Але все пройшло чудово. Мене зустріли. Наступна неділя показало що вони добрі, веселі та чудові люди. В мене були гроші, але не так багато. Тому майже всю неділю вони платили за мене. Мені було де спати, що їсти. І жодного разу я не пошкодував що поїхав. Зі мною спілкувалися, намагалися розвеселити, хоча з ними сумувати не було коли. Але я боявся що це в останній раз, що я ніколи не приїду більш до них, що мені більше ніколи не буде так добре як тоді. Для мене це було нове життя, про яке я завжди мріяв. Вони майже не знали мене, як і я їх. Але все було як у казці. Мені це дуже сподобалось. Тому я приїждав до них ще, і ще. І кожного разу, вони казали мені переїжджати до них. Навчання скінчилось, більше мене нічого не тримає. Вони всі чекають. Вони часто дзвонять мені, прислають фотографії, відео де кажуть що сумують та чекають на мене. Це робить мене щасливим. Приємно знати що десь хтось чекає на тебе, де тебе люблять. Не так як вдома. Це друзі, справжні друзі. Як співав Скрябін, "І справжнім друзям не забудь, подзвони. Бо добре чи зле, з тобою завжди вони". І вони наче чують, коли мені сумно, вони дзвонять, пишуть. Я щасливий що зустрів їх, я не знаю якою була би моє життя без них. Що б я робив? Коли звільнився, коли би я відірвав свій зад і думав про своє майбутнє?
Як би там не було, подивимось як буде далі. Адже все тільки починається.
Прошу пробачення за українську, я не дуже добре знаю її, але дуже люблю.